Виникнення театру. Драматургія. Комедія і трагедія

Предыдущая1234567891011Следующая

Народження грецької драми та театру пов’язане із обрядовими іграми, присвячених богам-охоронцям землеробства: Де метрі, її дочці Корі, Діонісу. Такі обряди інколи перетворювалися в культову драму. Наприклад, в місті Елевсіні під час містерій влаштовувалися ігри, які зображували одруження Зевса та Деметри, викрадення Кори Плутоном, пошуки Деметрою доньки і повернення Кори на землю.

Діоніс (або Вакх) вважався богом творчих сил природи, пізніше він став богом виноробства, а потім богом подій та театру. Символами Діоніса були рослини, особливо виноградна лоза. Його часто зображували у вигляді бика або козла.

Із обрядових ігор і пісень на честь Діоніса виросли три жанри давньогрецької драми: трагедія, комедія і сатирична комедія (названа так від хору, який складався із сатирів). Трагедія відображала серйозну сторону діонісійського культу, комедія – карнавально-сатиричну. Сатиричну драму, яка мала веселий характер із щасливим фіналом, ставили як закінчення до трагедії.

Багато про походження грецької драми можуть сказати власне слова –трагедія і комедія. Слово „трагедія” походить від двох грецьких слів: трагос – „козел” і оде – „пісня”, звідси, „пісня козлів”. Ця назва відсилає нас до сатирів – супутників Діоніса, козлоногим істотам, які прославляли подвиги та страждання бога. Слово „комедія” походить від слів комос і оде. „Комос” – це хода хмільного натовпу ряджених під час сільських свят на честь Діоніса. Звідси, слово комедія означає „пісня комоса”.

Грецька трагедія, зазвичай, брала сюжети із міфології, з якою були добре обізнані греки.

Антична історія свідчить, що першим афінським поетом-трагіком був Феспід (ІV ст. до н.е.). Перша постановка його трагедії (назва невідома) відбулася навесні 534 р. до н.е. під час свята Великих Діонісій. Цей рік вважається роком народження світового театру.

Феспіду приписується вдосконалення масок і театральних костюмів. Але головним нововведенням Феспіда було виділення із хору одного виконавця, актора. Цей актор, або, як його називали в Греції, гіпокріт („відповідач”), міг звертатися до хору з питаннями, відповідати на питання хору, зображувати різних персонажів, залишати сцену або повертатися на неї.

Таким чином, рання грецька трагедія була своєрідним діалогом між актором і за формою нагадувала швидше кантату.

Свого найвищого розквіту давньогрецьке театральне мистецтво досягло в творчості великих трагіків V ст. до н.е. – Есхіла, Софокла та Еврипіда і комедіографа Арістофана. Одночасно з ними працювали інші драматурги, але до нас дійшли невеликі уривки їх творів, а інколи, лише назви.

Есхіл (324–456 рр. до н.е.) походив із знатного роду. Він народився у Елевсині, поблизу Афін. Відомо, що Есхіл брав участь у битвах при Марафоні і Саламіні. Останню битву він описав в трагедії „Перси”. Незадовго до своєї смерті Есхіл перебрався на Сицилію, де і помер в місті Геле. Есхіл написав близько 80 трагедій і сатиричних драм. До нашого часу збереглися лише 7; з інших – невеличкі уривки. Основна тема трагедій драматурга – моральна відповідальність людини за свої вчинки. Майже перед кожним героєм Есхіла стоїть проблема вибору лінії поведінки. Головні герої трагедій – боги.



Есхіл ввів у свої трагедії другого актора і тим вирішив можливість більш глибшої розробки трагедійного конфлікту. Це був переворот у театрі: персонажі спілкувалися на сцені один із одним і самі безпосередньо мотивували свої дії.

Із п’єс Есхіла особливо вирізняються такі: „Перси” (472 р. до н.е.), де прославляється перемога греків у морському бою біля острова Саламін (480 р. до н.е.); „Прометей закутий” розповідає про подвиги титана Прометея, який подарував людям вогонь і за це був жорстоко покараний; трагедія „Оресте” (458 р. до н.е.), відома тим, що збереглася в повному обсязі, і в ній майстерність Есхіла досягла свого розквіту.

Софокл (496–406 рр. до н.е.) походив із заможної сім’ї власника зброярні і отримав добру освіту. Його художня обдарованість виявилася у ранньому віці: в 16 років він керував хором юнаків, які прославляли саламінську перемогу, а пізніше сам виступав як актор у власних трагедіях. У 486 р. Софокл отримав на конкурсі драматургів перемогу над Есхілом. Взагалі Софокл жодного разу не мав поразки – займав лише перші і рідко другі місця. Софокл брав участь і у суспільному житті, він був обраний стратегом (воєначальником) і разом із Періклом брав участь в експедиції проти острова Самос. Після смерті Софокла шанували як прославленого афінського героя.

До нас дійшло лише 7 трагедій драматурга з 120. Головними героями трагедій Софокла були люди, хоча і відірвані від дійсності. Основна увага приділялася людині, її душевним переживанням. Благородні герої Софокла тісно пов’язані з колективом громадян: це втілення ідеалу гармонійної особи, який був створений в роки розквіту Афін. Тому Софокла називають співцем афінської демократії.

Софокл ввів третього актора, збільшив діалогічні частини комедії і зменшив партії хору. З іменем Софокла також пов’язано введення декораційного живопису.

Найбільш відомі трагедії Софокла із ліванського циклу міфів. Це „Антігона” (бл. 442 р. до н.е.), „Цар Едіп” (бл. 429 р. до н.е.) та „Цар Едіп в Колоні” (поставлена у 441 р. до н.е. після смерті автора). В основі цих трагедій покладений міф про ліванського царя Едіпа та про горе, яке впало на його рід. Едіп вбиває свого батька і одружується зі своєю матір’ю, не знаючи, що це його батьки. Через багато років, дізнавшись про страшну правду, він виколює собі очі і добровільно йде у вигнання („Цар Едіп”). Після довгих поневірянь, очищений стражданнями і прощений богами, Едіп божественним промислом помирає в Колоні, околиці Афін, і його могила стає святинею афінської землі. („Едіп у Колоні”).

Ідеалом трагедій Софокла були політична рівність, свобода всіх повноправних громадян, самовіддане служіння Батьківщині, повага до богів, благородство думок і почуттів сильних духом людей.

Еврипід (бл. 485–406 рр. до н.е.) народився, можливо, у сім’ї заможних громадян і отримав освіту. Не брав участі у політичному житті держави, але цікавився громадськими подіями. Про це свідчать його трагедії. Великого успіху у сучасників Еврипід не мав: за своє життя він отримав лише 5 нагород, причому останню – посмертно. Незадовго до своєї смерті він залишив Афіни і перебрався до палацу македонського царя Архелая, де мав шану. В Македонії він і помер.

Від Еврипіда до нас дійшло 18 драм із 75 або 92. Драматург наблизив своїх героїв до дійсності; він, за свідченням Аристотеля, зображував людей такими, „якими вони є”. В ряді трагедій Еврипід критикує релігійні вчення і богів, пристрасно висміює тиранію: гніт людини людиною проти його волі є для нього порушенням природного громадянського порядку. Він вважає, що рабство – це несправедливість і насильство, що природа у людей одна, і раб, коли у нього благородна душа, не гірший за вільну людину.

Еврипід часто відгукувався на події Пелопоннеської війни. Хоча він гордився військовими успіхами своїх співвітчизників, але загалом ставився до війни негативно. Він показував, які страждання несе людям війна, особливо жінкам і дітям. Війна може бути виправдана в тому випадку, коли люди захищають незалежність своєї Батьківщини.

Ці ідеї висувають Еврипіда в ряд найпрогресивніших мислителів людства. Трагедії майстра: „Алкестіда”, „Медея”, „Іпполіт”, „Орест”, „Електра”, „Іона”.

Антична комедія прославилася завдяки Аристофану, якого вважають батьком цього жанру. В його творах, що народилися з живої фольклорної традиції сільської „дражнилки”, найчастіше вирішуються гострі політичні та соціальні проблеми. Наприклад, у комедії „Жаби” висміюється незрозумілий афінянам дивак Сократ, який, аби відгородитися від дійсності, влаштував собі, за волею насмішника-комедіографа, „мислильню” у кошику, підвішеному до гілки дерева.

Театр класичного періоду Греції був державною установою, і ті твори, що ставилися в ньому, мали виконувати виховну функцію. В театрі треба було демонструвати приклади, варті наслідування, тому заборонялося показувати насильство та вбивство.


7702713916010520.html
7702748829435564.html
    PR.RU™